Минуло чотири роки відтоді, як слово «мир» перетворилося на далеку мрію

Минуло чотири роки відтоді, як слово «мир» перетворилося на далеку мрію, а кожен календарний листок став нагадуванням про втрачене.

Чотири роки великої війни — це не просто цифра. Це тисячі днів нескінченної жалоби за тими, хто пішов назавжди, і роки фізичних та душевних страждань для тих, хто тримається попри все.

​Для Голопристанщини ці чотири роки стали випробуванням поза межами людської витривалості. Трагедія на Каховській ГЕС, спричинена підступністю ворога, стала раною, яка не загоїться десятиліттями. Вода, яка мала напувати наші степи, забрала життя, руйнуючи домівки та цілі пласти нашої історії.

Проте найстрашніша рана — це невідомість. Ми не знаємо долі багатьох закатованих голопристанців. Ми не знаємо, де вони, що з ними, і чи б’ються ще їхні серця в сирих катівнях. Ця тиша розриває душу, адже сотні родин живуть у вакуумі, не маючи жодної звістки про своїх близьких. Окупація перетворила наше право на правду на суцільну чорну прірву.

​Сьогоднішня реальність Голопристанщини — це щоденна боротьба за виживання в умовах глибокої гуманітарної кризи, де закриті лікарні позбавляють людей права на порятунок, а відсутність ліків стає повільним вироком.

Цей тягар найяскравіше відображається в долі мера Голої Пристані - Олександра Бабича, який уже довгі роки перебуває в полоні. Його відмова йти на співпрацю з ворогом стала символом незламності всієї громади, він зв’язаний, але не скорений, як і тисячі його земляків, що чекають на волю.

​За завісою диму та під тиском окупації продовжує битися серце спротиву. Вірні сини та доньки нашого краю не склали рук. Хтось пішов до лав Збройних Сил України, аби зі зброєю в руках виборювати право на повернення до рідного порога. Хтось став волонтером, а хтось — тихим, але непохитним голосом вірності в самій окупації. Їхня мужність — це той фундамент, на якому тримається наша спільна надія. Вони щодня доводять, що Голопристанщина — це не просто територія на мапі, це люди, чия воля міцніша за залізо.

​Ми говоримо «тимчасово окупована», бо знаємо, будь-яка темрява завжди відступає перед світлом. Кожен день цієї чотирирічної голгофи наближає нас до моменту, коли над Голою Пристанню знову замайорить синьо-жовтий стяг.

Ми чекаємо на повернення нашого мера, ми молимося за тих, чия доля нам досі невідома, і ми віримо у кожного захисника, який сьогодні знищує ворога на нашій землі.

​Голопристанщина була, є і буде Україною. Вистоїмо. Повернемося. Дізнаємося правду.