Четверта історія із циклу «Живі історії окупованої Голопристанщини»

Колись буде день..

Без тривог і заплаканих ранків.

Вбереться у квіти натомлена горем земля,

І радісне сонце розхристані душі серпанків

Обійме промінням, як мати своє немовля.

Колись буде день..

І у полі розквітнуть ромашки,

І більше ніхто не почує розлючений голос сирен,

Бо в пахощах днів щебетатимуть вранішні пташки

Й шумітиме гордо старесенький, згорблений клен.

Колись буде день…

Цими мріями, думками, надіями тепер проживаю кожен новий день. Вірю у світле майбутнє, плекаю, щиро люблю й щораз міцніше пригортаю до себе рідненьких дітей, вселяю в них віру, силу, надію на безхмарне дорослішання, завжди підтримую і, наче, продовжую жити… Жити,  ховаючи сльози та розпач від того, що сама відчуваю, як  тремтить душа від розуміння , що  наше життя, дійсно, розділилося на «до»… і «після». Голову заполонили думки, що не повернеться вже ніколи наше довоєнне життя.., що не побачу свій рідний край.., не притулюся скронею до отчої домівки.., не збудую нове затишне гніздечко на рідній землі.., що  втрачено геть усе…

Від страшно пекучих думок ламаються крила, опускаються руки… Й лишаюся я одна десь на запиленій поличці долі, на краю світу, серед купи незрозумілих незнайомців, в орендованій квартирці, в умовному спокої та тиші, всіма забута й просто вирвана з корінням з-поміж своїх…

А ще ті болючі спогади з окупації й, взагалі, початок всього того жахіття ще нахабніше навіюють невтішні думки… Знову й знову спливають у пам’яті ті тривожні картини: четверта година ночі… в’їдливий, довгий телефонний дзвінок  розгубленої куми: «Збирайте дітей, речі, їдьмо, почалася війна… Ви, що не чули рев танків, стріляють?... Нам головне перескочити міст, а там вже десь…» Не розумію, сплю я чи ні, що робити?! Починаю будити дітей, збираємо поспіхом усе, що бачимо, складаємо в авто… Стоп! Що далі? Куди?!.. Трохи приходимо до тями, з’ясовуємо ситуацію, лишаємо дітей вдома, їдемо заправити машину й закупити продуктів. Шалені черги, невідомість, страх, дивна тиша й нерозуміння, де та війна?!, яка вона?!, це просто якась  метушня, шатанина… Скупилися…, що робимо далі?.. Треба заїхати в школу, на роботу…  Невже це щось страшне?!..  В коридорі зустрічаю колег, та ні, більш-менш все спокійно, адміністрація збирає нараду, дає настанови, поради, про всяк випадок  роздає трудові книжки.., але все ж це не насправді, цей тимчасовий безлад скоро закінчиться… Чи ні!?..

Дорогою додому чуємо вибухи, (як пізніше з’ясувалося, підірвали військову частину в Новій Збур’ївці) серце калатає ще сильніше, поспішаємо до дітей, які  вже забилися у куток біля підвалу від дрижання дверей та шибок. Ще мить і знову тиша… Відчуття страху й невизначеності потроху наростає… Іхати в бік Херсону вже не можемо, бо на мосту йде бій, вдома лишатися страшнувато, бо вже, як розповідають очевидці,  по околицях міста їздять танки.  Вирішили: подзвонимо рідним і лишатимемось вдома, хати кидати не будемо. Якось собі сидимо пару днів, моніторимо новини, чекаємо, скоро все завершиться, це ж ненадовго…  Під тиском думок, новин, повідомлень нерви здають – їдимо до мами в сусіднє село. Усі разом, спокій.., тільки стрічки теле та інтернет-видань наганяють смуту… Проходять дні, наче тихо, треба їхати додому, бо як же там хата… Погрузилися, їдемо, але попереду якийсь незрозумілий рух, діти принишкли, серце в п’ятах – на Журавлі блокпост.  Нас трусить, ніяких зайвих рухів, затаїли подих, тільки бігають очі, як у полохливих зайців… Перевірка…  Дуже ввічливі, привітні юнаки у формі перевіряють паспорти, бажають «счастлівой дорогі»… Все, проїхали, заспокоїлися, хвилин 15-20 і ми вже вдома…

Якось живемо, але тривога не проходить, частіше чуються вибухи та постріли вдалині й тут наше вже менш спокійне життя закінчується, бо «вєжливиє воєнниє»  починають шерстити двори, хати, шукати  якихось «нациков»... Вже з острахом виходимо на вулицю, ходимо на чергування до школи, частішають перевірки, блокпости. По вулицях починають їздити бронемашини з яких виглядають вояки, які тримають усіх на мушці, а далі ще більша невизначеність, пости на кожному кроці, черги по провізію у деяких, поки що ще відкритих магазинах і наростаюча паніка…

Як виявилося, найстрашніше попереду… Лячно,-  ховаємося, завішуємо вікна, щоб не проглядало світло й спостерігаємо як «любєзность» переходить у грубість, наглість, потроху починають заселяти місто справжні безпринципні, жорстокі, ненависні окупанти…  А те, що відбувається навколо з односельцями просто шокує і сповнює жахом… З переляку збираю усі українські книжки, зошити, робочі папки й ховаю під старим хламом на горищі… Щодня дізнаємося все більше невтішних новин, хвилюємося, нервуємо і вже не живемо – існуємо…

Одного ранку все місто здригається від вибухів… Цей кошмар продовжується, люди в повному страху, з розбитими домівками, самі ледве вцілілі, один за одним лишають свої оселі і їдуть абикуди...

А далі гірше й гірше… В голові думки лише про те, як вберегти дітей і яке їх майбутнє чекає, якщо залишимося... Поступово приходить думка про те, що треба їхати, рятувати дітей, бо вони – це найдорожче, що ми маємо і, як батьки, ми просто зобов’язані зберегти їм життя, чого б нам самим це не коштувало… Після слів мого тата: «Доцюня, збирайтеся, вивозьте дітей, хай не бачать оцього страхіття, діти мають жить, а не ховаться. Все це має  скоро закінчитися», - кидаємо все і ….

Звичайно, все , що переживаємо й відчуваємо словами не опишеш…

Мої крихітки у відносному спокої, здобувають освіту, живуть, мріють, але щодня й навіть щогодини згадують, як же гарно було вдома, як сильно хочеться повернутися туди знову… Спокійно і тривожно… З роздертою навпіл душею, але не втрачаючи віри, живемо далі.., й, мабуть кожен з нас, з єдиною, найзаповітнішою мрією про повернення до рідної домівки, на Батьківщину, до свого коріння…