Третя історія із циклу «Живі історії окупованої Голопристанщини»

Йшов четвертий рік війни…

Можна дібрати багато слів для опису тодішнього стану. Дуже багато. У той чорний четвер думки і емоції були настільки новими, що  їх не можна було порівняти ні з чим… Хіба що із раптовою смертю мого батька у далекому травні 1990 року.

Розгубленість, бажання глибоко вдихнути, озирнутися, відчути руку підтримки і слова: «Це все скоро закінчиться…»

А потім чорно-білий калейдоскоп подій виокремив одне бажання: заснути і прокинутися тоді, коли настане МИР.

Перші години окупації – це жахливий гуркіт техніки на об’їзній дорозі, це черги до банкоматів, вибухи по усьому  району, дим над Чорнобаївкою, літаки, які мчали бомбити Антонівський міст…

Міцно взявши за руку свою 9-літню доню, йшла до школи. З молитвою на устах. З 5 дня війни почала записувати події до «Щоденника чорної війни».

Виїхали  з Оленкою з окупації 10 травня 2022 року, на 76 день війни. Було надзвичайно непросто наважитися на виїзд. Вигнав із рідного дому  страх  перед окупантами. І відчуття вакууму, безвиході і зупинки часу. На виїзді наполягав чоловік, який з Польщі повертався в Україну і йшов на фронт. І син, який чекав нас у Києві.

Якщо говорити про емоцію, яка переслідувала перші 2-3 тижні після виїзду з окупації, - то це відчуття болю втрати і жалю до рідного лівого берега, до усіх окупованих територій.

Емоційний стан ще дуже довго був пригнічений, збентежений. Усвідомлення нешвидкого повернення приходило поступово. Мусила триматися заради дітей, які поруч. І тих, хто за екраном монітора. Розгублені очі учнів, батьків змушували взяти себе в руки, стати прикладом для наслідування. Ділитися і своїм болем теж. І, разом з тим, вірити, вірити, вірити!!!   Підтримувати, вчити, жартувати, розуміти ситуацію, обіймати поглядом, словом, думкою. 

Психологічний стан дітей, які пережили окупацію та переїзд, - різний. Хтось зібрався з силами і почав старанно вчитися. Хтось впав духом і важко йшов на контакт. Дехто сприймав ситуацію як тимчасову далеку мандрівку.  Більшість – тужили і рвалися додому серцем і думками. Комусь була потрібна психологічна підтримка фахівців, а інші, раптово подорослішавши, стали опорою для батьків і друзів.

Тому на уроках доводиться враховувати психологічний стан усіх учнів. Для комфортного мікроклімату заняття під час дистанційного навчання важливим є розуміння, що для учнів підбадьорення, впевнені слова про нашу ПЕРЕМОГУ є необхідними.  Учні хочуть бути почуті. Не завжди хочуть себе показати. Для цього теж є пояснення. Тому оптимістична розмова, спогади про минуле, розповіді про сучасне, плани на майбутнє – є незмінною ланкою багатьох уроків. Більшість учнів перебувають за межами України. Соціалізація для багатьох проходить тяжко, тому так важливо учням говорити про свої проблеми,  досягнення і перемоги.

На вимогу часу шкільна програма зазнала змін: зменшився обсяг навчального матеріалу, зроблено акцент на національно-патріотичному вихованні; із зарубіжної літератури вилучено тексти російських письменників; до підручників української мови та літератури додано тексти сучасних авторів, що відображають досвід війни; у нових підручниках набагато яскравіше прослідковується тема патріотизму, національної свідомості.

Теми, які важкі і травматичні для сприйняття, вивчаються ретельно і уважно.

На мою думку, головними пріоритетами сьогодення є: безпека, психологічний комфорт і сталість освітнього процесу. Це про те, щоб  не зневіритися, підтримувати моральне і фізичне здоров’я, і розуміти, що навчання є необхідним складником життя сучасної людини. Враховуючи це, намагаюся, щоб навчальний процес був гнучким і комфортним для здобувачів освіти та їхніх батьків.

Ні для кого не є таємницею, що втримати мотивацію вчитися в умовах дистанційного навчання непросто! Але можливо. В цьому допоможе впевненість, що війна не триватиме вічність. Розуміння того, що не всі молоді люди знайдуть себе закордоном. Що наша зранена держава теж потребує підтримки, відбудови. Найкраще мотивує власний приклад із життя, обмін досвідом, радощі  маленьких і великих перемог, відчуття єднання.

Батьки теж потребують спілкування. Для цього ми влаштовуємо онлайн-зустрічі з горнятками кави. На цих родинних посиденьках відчуваємо єднання в сім’ю, де маємо нагоду виговоритися, поділитися наболілим, відчути підтримку. Сміємося, плачемо, згадуємо, плануємо, ділимося…

Працювати планую і надалі!

У післявоєнний час освіта відіграє ключову роль. Вона забезпечить соціальну та професійну адаптацію, сприятиме швидкій інтеграції до нових умов та відновлення нормального життя. Освіта також стане інструментом подолання наслідків війни, таких як травми та втрати, допомагаючи людям психологічно оговтатися та будувати майбутнє.